Музей лемків

Лемки - найбільш західна гілка українського народу, яка проживає по обох схилах Карпат. У кінці Х ст. князь Володимир Великий приєднав ці землі до Київської Русі, впродовж наступних століть територія Лемківщини переходила з рук в руки - Угорщина, Польща, Австрія, а з 1920р. знову опинилася під владою Польщі. Після підписання 9 вересня 1944р. угоди між Польським Комітетом Національного Визволення та урядом УРСР про евакуацію українського населення, у 1944-46 рр. було депортовано 123010 родин або 482808 осіб. Решта (бл.130 тис.) була переселена в 1947р. на західні та північні землі Польщі. Більшість з них - лемки. Переселенців 1945р. вивозили здебільшого на Схід і Південь України. Але степовий клімат і відсутність нормальних умов для проживання призвели до масової міграції переселенців у Галичину, зокрема на Тернопільщину. Протягом 1945-47рр. в Монастириському районі осіло близько 12тисяч осіб, переселених з Польщі. Розселяли лемків у залишених поляками будинках найбільше в селах Доброводи, Коростятин (тепер - Криниця), Нова Гуга, Рідколісся та м.Монастириськ. Саме тут досі збережені самобутні елементи духовної та матеріальної культури лемків. Час поступово загоював рани, нанесені насильницьким переселенням. Підростали і народжувались діти, здобували освіту. Чимало їх стали шанованими людьми в Україні та за її межами на промисловій і хліборобській ниві, в освіті, науці, культурі та мистецтві. У Монастириську з 1945р. жили, вчилися і працювали різьбяр Антон Фігель, архітектор Степан Валевський, громадські діячі Олександр Венгринович і Степан Криницький, мистецтвознавець Ігор Дуда. Сьогодні працюють художники-аматори Павло Адам’як і Михайло Тиханський. В нашій країні проживають чотири покоління українців-лемків. Старше покоління пам’ятає свою мову, але не має з ким спілкуватися по-лемківськи. Діти розуміють, але не хочуть говорити. Внуки і правнуки розуміють, але не можуть. З метою запобігання асиміляції лемків, збереження самобутньої культури, традицій, мови, побуту, обрядів 15 грудня 1990р. в Монастириську було утворене районне товариство “Лемківщина”. Незабаром організовано 40-особовий хор “Яворина”, який бере участь у концертах та різних культурних заходах області, а також щорічно представляє Монастириську організацію лемків у Польщі на “Лемківській Ватрі” в Ждині. У 1993р. колектив удостоєний звання “народного”. Починаючи з 1994р., активістами товариства вівся збір серед краян предметів побуту,народних костюмів, церковних книг, ікон і господарського реманенту для створення Музею лемківської культури та побуту. Після передачі будинку по вул.Шевченка, 59 (кол.”Електровня”) на баланс товариства “Лемківшина”, власними коштами було зроблено капітальний ремонт будинку. У листопаді 1996р. тут офіційно відкрито музей, в якому налічувалося близько 500 експонатів. Зараз у музеї виставлено понад 1,5тис. предметів, а його фонди постійно поповнюються. Розроблено проект реконструкції і тематико-експозиційний план, реалізація яких вимагає значних коштів. Музей відвідують люди з усього світу. У 2001р.Крайовий фестиваль лемківської культури “Дзвони Лемківщини” зі с.Гутисько Бережанського району був перенесений до Монастириська, де став Всеукраїнським. Саме тут проживає найбільше лемків та їх нащадків, тому м. Монастириськ визнане Центром лемківської культури. 5-6 червня 2004р. у концертній програмі УІ-го фестивалю брали участь понад 60 професійних та аматорських колективів, окремі виконавці з багатьох областей України та м.Києва, приїхали колективи з Польщі та Сербії. Свято збирає близько 5-7тис. глядачів. Таким чином Всеукраїнський фестиваль переростає у Міжнародний. У зв’язку з 60-ю річницею початку виселення етнічних українців з території Польщі, в 2004р. по всій Україні на державному рівні вперше проходили заходи з відзначення цієї трагічної дати. Визначні пам'ятки України