Державний історико-меморіальний Лук'янівський заповідник

Лук’янівське цивільне кладовище є одним з найстаріших некрополів Києва. Офіційне рішення про відкриття міська управа прийняла в 1878 році. Насьогодні в Україні існує лише три таких кладовища-заповідники – Личаківське у Львові, Лук’янівське у Києві та кладовище по вул. Зеленічи в Чернівцях. На Лук’янівське кладовище переносили деякі поховання після руйнування поховальних комплексів на Аскольдовій могилі, Щекавиці, у Покровському монастирі, біля Феодорівської Лук‘янівської церкви. Сюди було перенесено тлін інокині Анастасії – княгині Романової, професорів КПІ В.П. Іжевського та М.І. Коновалова, полеглих під Крутами студентів – Шульгина та Наумовича, привезено землю з братської могили на Соловках, в якій почиває прах репресованого поета, літературознавця, перекладача Миколи Зерова. Капсулу з землею підпоховано в могилу його сина Костика. Лук’янівське кладовище засновувалось як православне, але ховали на ньому представників різних національностей і віросповідань – тут є могили росіян, євреїв, французів, німців, чехів, поляків, болгар, угорців, греків, вірменів, грузинів, естонців, ін. Існували окремі ділянки для поховань католиків, членів громади маріавітів. А завдяки тому, що кладовище було Центральним, воно стало місцем останнього спочинку багатьох відомих осіб – викладачів і професури КДА, КПІ, науковців різних галузей, зокрема світочів медицини, а також священнослужителів, художників, літераторів, музикантів. Серед них – академіки медицини М.Д. Стражеско, О.Ю. Лур’є, О.М. Марзєєв, В.Ю. Чаговець; математики Д.О. Граве, Г.В.Пфейфер; астроном О.Я. Орлов; історик, другий президент АН УРСР М.П. Василенко; ботаніки М.Г.Холодний, М.Ф. Кащенко, О.В. Фомін, чиє ім’я носить ботанічний сад Університету ім. Шевченка; професор-фізик Г.Г.Де-Метц, композитор, засновник і перший директор Київської консерваторії В.В. Пухальський; композитор і співак, представник відомої української родини С.Ф. Дурдуківський; композитори Микола Антонович та Костянтин Миколайович Шиповичі; актриса театру “Березіль” Л.М. Гаккебуш; художники О.О. Мурашко, В.Д. Орловський, М.К. Пимоненко, інші. Багато відомих військових теж поховані тут: останній головнокомандуючий Російської імператорської армії генерал-лейтенант М.М. Духонін,співавтор винайдення легендарної “Катюші” В.І. Александров; “легендарний витязь неба”, ас-винищувач Євграф Крутень; льотчик, відомий світові як автор і перший виконавець “мертвої петлі”, а також рекордних по тривалості перельотів П.М. Нестеров та інші. На Лук’янівському кладовищі з 1887 року існувала капличка. У 1910 році нащадок давнього українського роду Полуботків Іван Мирович запропонував кошти на переобладнання її в церкву за умови, що вона носитиме ім’я св. Катерини на честь його померлої дружини. Його мрія здійснилась в 1911 році, приблизно в цей період почалось поступове впорядкування кладовища. На жаль, церкву у 1972 році знесли. Згідно Генерального плану розвитку заповідника в 2004 році розпочато роботи по відбудові церкви Св. Катерини на її історичному місці розташування. Поряд з церквою Св. Катерини в родинному склепі-усипальниці поховано колишнього київського міського голову Степана Сольського (1835-1900). За період його діяльності в Києві з‘явилися: телефон (1886 р.), електрика (1890 р.), постійне водопостачання та каналізація (1894 р.), трамвай (1892 р.), було відкрито пам‘ятник Б.Хмельницькому (1888 р.), закінчилося будівництво Володимирського собору (1896 р.). Саме при ньому було насаджено для озеленення каштани, які згодом стали візиткою міста. В історії Лук’янівського некрополю є багато трагічних сторінок. Ще до 1917 року адміністрація кладовища була зобов’язана відвести ділянку для поховання померлих або вбитих у Лук’янівській в’язниці. У 1918-19-х роках на кладовищі з’явились братські могили киян, вбитих денікінцями та карателями армії Муравйова. А з 1934 по 1941 роки тут знайшли останній спочинок замучені в НКВСівських катівнях. Голова м. Києва часу німецько-фашистської окупації Леонтій Форостівський писав: “…На цьому кладовищі лежить замордованих не менше 25-30 тисяч”. В пам’ять про них є кілька символічних знаків – великий дерев’яний хрест на вірогідному місці поховання “групи Косинки”, гранітний аналой з хрестом – у пам’ять про Олександра Глаголєва, керамічний хрест – в пам’ять про Василя Липківського, подібний до меморіального хреста на початку центральної алеї. Після закінчення Великої Вітчизняної війни, в 1945 році, частину Лук’янівського кладовища площею 12 га було виділено для утворення військового кладовища міста, а в 1964-му від території військового кладовища відрізали 6 га для спорудження телевежі. На місці, де вона височіє, були поховання воїнів УНР. Справа утворення на Лук’янівському кладовищі історико-меморіального заповідника має довгу історію. Рушієм цієї ідеї була відома в Україні архівіст і некрополезнавець Людмила Андріївна Проценко. Боротьба з бюрократами різних чинів тривала з 1983 по 1994 роки. Нарешті, в результаті численних звернень громадськості, державних органів, активістів товариства охорони пам’яток історії та культури, некрополезнавців різних країн 1 липня 1994 року Кабінет Міністрів України прийняв Постанову “Про оголошення комплексу пам’яток історії та культури Лук’янівського цивільного кладовища в м. Києві Державним історико-меморіальним заповідником.” Сьогодні територія кладовища складає 20,45 га, воно поділене на 45 дільниць. Під охороною держави знаходиться 227 могил і надгробків. Тут проводяться екскурсії: оглядова по кладовищу та тематичні: пантеон архітекторів, - художників, медиків та музичних діячів. В Державному історико-меморіальному Лук’янівському заповіднику відкрито музейну кімнату, експозиція якої дає можливість ближче познайомитися з життєвим та творчим шляхом визначних постатей нашого минулого, похованих на Лук’янівському цивільному кладовищі. На музейних стендах, а їх більше 30, представлені фото та документальні матеріали. Кожен із стендів відображає діяльність чотирьох, п’яти персоналій, це – художники, архітектори, медики, духовенство, вчені, музиканти тощо. Експозиція музею постійно доповнюється новими архівними документами. Створюється власний архів, де збираються документальні, меморіальні, фото- та відео- матеріали про історію Лук’янівського некрополя, людей, що тут поховані та членів їх родин. Звичайно, зібраних матеріалів набагато більше, ніж подано в музеї, та за браком стендів і приміщення вони зберігаються в архівно-меморіальному фонді відділу охорони та збереження пам‘яток. Сформовано більш ніж 300 особових і сімейних фондів. Велика кількість унікальних документів, що знаходяться в приватних архівах, в архіві заповідника зберігається в електронному вигляді. У 2001 році вийшло друге видання путівника по Лук’янівському цивільному кладовищу, автор Л.А.Проценко. У ньому коротко висвітлено історію Лук’янівського некрополю, а також наведено короткі біографічні дані про найвідоміших діячів науки й культури, громадських діячів, духівництва, представників української еліти, похованих тут (загалом 950 персоналій). Визначні пам'ятки України